Галерея вулиць Січових стрільців, Гнатюка

Основні вулиці: Січових стрільців, Гнатюка
Площа Григоренка
Інші вулиці: Костюшка, Гребінки, Наливайка
Перейти до фотографій галереї

Січові Стрільці (СС) — одна з найкращих реґулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Гал.-Бук. Курінь Січ. Стрільців, 1 Курінь СС, Полк СС, Окремий загін СС, Дивізія СС, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус СС, Група СС.

Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).

Гал.-Бук. Курінь Січових Стрільців був організований у Києві у листопаді 1917 з кол. полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кін. існування формації СС нею незмінно командував полк. Євген Коновалець. По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь СС залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк СС у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку СС продовжувати військ. службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і СС розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запор. дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полк. П. Болбочана) склали 3 курінь. У кін. серпня гетьман П. Скоропадський погодився на формування Окремого загону СС і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і техн. частина; заг. стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

Окремий загін СС став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18.11.1918) СС перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва СС розгорнулися насамперед у Дивізію СС, на поч. грудня в Осадний корпус СС, до складу якого, крім Дивізії СС (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому ч. бл. 80 % наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти больш. Росії Осадний корпус СС розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки кол. Дивізія СС, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кін. лютого Корпус СС відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29. 3. 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому ч. 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки СС) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу СС у складі Армійської групи полк. А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (заг. стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії ген. А. Денікіна Група СС відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в сер. жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох укр. армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.

У 1920, в основному з кол. СС, зформувалася 6 Січ. стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини СС, ця дивізія до формації СС не належала.

До складу Групи СС входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш СС, Скорострільний вишкіл СС, техн., ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полк. Є. Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу кол. рос. армії, полк.: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також гол. командні пости були обсаджені старшинами кол. рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії ( В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, техн. частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерій і навіть сотень. З гал. старшин були відомі полк.: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти СС), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону СС). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75 %, а в артилерії і техн. частинах — 90 %; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша СС і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).

У формації СС Армія УНР диспонувала військ. частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як гол. підпора протигетьманського повстання, СС мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини СС були творцями і чоловими постатями УВО — ОУН.

Взято з Вікіпедіа.

Володимир Михайлович Гнатюк (9 травня 1871, Велеснів, тепер Монастириського району Тернопільської області - 6 жовтня 1926) - український етнограф, фольклорист та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Празької та Віденської Академії наук.

З 1899 р. — секретар НТШ. З 1909 р. - член-кореспондент Російської академії наук. З 1916 р. - голова Етнографічної комісії НТШ. З 1924 р. - член ВУАН

Редактор видань НТШ (близько 60 томів Етнографічного Збірника та Матеріалів для української етнології) й Літературно-Наукового Вісника. Директор Української видавничої спілки.

Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. У 1897 видав першу книжку шеститомника «Етнографічні матеріали з Угорської Русі». Під керівництвом І. Франка редагував етнографічний збірник «Матеріали до української етнології». Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: «Руські в Бачці» (1898), «Русини в Угорщині» (1899), «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900), «Словаки чи русини» (1901). Всього видав кілька десятків фольклорних збірників наукових праць.

Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів (Галицько-руські анекдоти, Колядки і щедрівки, Гаївки, Коломийки, Галицько-руські народні легенди, Знадоби до української демонології, Українські народні байки).

Похований у Львові на Личаківському кладовищі. У селі, де народився В. Гнатюк, створено меморіальний музей.

Взято з Вікіпедіа.